Довжина мотузки у зв’язці

Довжина мотузки у зв’язці — що обираємо?

Тема ця, здавалося б, багато разів обговорювалася на різних школах, курсах і в темах у Мережі, але, виявляється, у багатьох залишаються питання.
Основним спонукальним мотивом були спостереження за альпіністами різних країн і рівнів цього літа та необхідність відповідати й реагувати на численні запитання, що ставилися різними мовами. Спектр запитань широкий, але зміст приблизно такий:
– О, вони йдуть у зв’язці на відстані 2 метри, як так? А якщо тріщина?
– Боже мій, п’ятеро людей в одній зв’язці, це ж небезпечно!
– 15 метрів між напарниками?! Який жах, що ви робите?!
– Ти подивись, вони на зв’язувальній мотузці вузлів понав’язували… Взагалі нічого не вміють.
І так далі…

Частина цих запитань звучить українською, частина — англійською, німецькою, італійською, французькою… і мені дуже смішно, коли причиною такого нерозуміння називають «різні школи». Друзі, фізика скрізь однакова, тому відмінності шкіл — це уявна причина. Кожна національна школа ефективна й адаптована до тих умов, з якими в цій країні найчастіше стикаються. Тому, якщо ми чогось не розуміємо, замість того щоб чіпляти ярлики (будь-якого типу. Від «тупі америкоси» і «дурні буржуї» до «дикі росіяни» і «знову понаїхали ці зі Східної Європи») краще розібратися в причинах. На жаль, любов до ярликів інтернаціональна, і з’являються вони, найчастіше, через брак знань і розуміння внутрішніх механізмів.

У кожної техніки й прийому є своя сфера застосування та свої обмеження. Давайте спробуємо розібратися, яка відстань у зв’язці й який метод роботи з мотузкою для чого слугує. Одразу застережу: ця тема тягне за собою багато технічних моментів (як ми прив’язуємося, як вкорочуємо мотузку, як витягуємо з тріщини, як страхуємо напарника тощо), які виходять за межі статті — мучте ваших інструкторів, читайте книжки, одним словом, якось самі. =)

Спочатку постараємося перелічити, на яких видах рельєфу використовується техніка одночасного руху зв’язки?

1) Закритий льодовик.
2) Простий льодовий рельєф.
3) Простий скельний рельєф.
4) Простий сніговий рельєф.
Давайте розглянемо окремо, які особливості є в кожному випадку.

1) Закритий льодовик. Основні небезпеки — це тріщини, при цьому саме пересування здебільшого не викликає складнощів. З погляду безпеки, у цьому випадку нам хотілося б опинитися якомога далі один від одного (щоб не впасти в одну тріщину, які можуть бути дуже широкими), потрібно мати можливість утримати напарника в разі падіння в тріщину, потрібен достатній запас мотузки для витягування напарника. Саме цим визначатимуться основні правила.
Відстань між учасниками визначається кількістю людей. Якщо в зв’язці двоє або троє людей — довжина мотузки ділиться на три або чотири рівні ділянки відповідно, крайні в зв’язці намотують на себе (або складають у рюкзак) запас мотузки. Вона знадобиться нам для витягування напарника, бо мотузка, яка йтиме безпосередньо до того, хто впав, найімовірніше врізатиметься в схил або прорізатиме карниз на краю тріщини, і за неї витягувати не вдасться.
Основний критерій — відстань між учасниками має бути максимально можливою. Але водночас запас мотузки повинен перевищувати відстань між учасниками на кілька метрів — інакше під час падіння мотузка розтягнеться, і запасу мотузки не вистачить до потерпілого.

Під час руху закритими льодовиками є один нюанс, а точніше складний момент. Якщо ви йдете в зв’язці-двійці, то в разі падіння втримати напарника дуже складно. Це потребує добре натренованих рефлексів, і навіть тоді іноді становить проблему, залежно від співвідношення ваги партнерів і стану льодовика. Найгірше, з чим ми можемо зіткнутися, — це жорсткий (зимовий) лід, притрушений 10–15 см свіжого снігу. У таких випадках тертя мотузки об перегин і рельєф недостатньо, а зарубатися буває важко (хоч і можливо). Щоб полегшити собі завдання, на мотузці між напарниками можна зав’язати кілька вузлів. Вони збільшують тертя й полегшують утримання. Це неоднозначне рішення, адже таким чином ви вкорочуєте мотузку, — але залежно від стану льодовика воно часто буде виправданим.

Під час руху в трійці втримати того, хто впав, набагато легше — тому все це «тюнінгування» вузлами стає набагато менш важливим.
Під час руху в групі, де більше трьох людей, запас мотузки для витягування, намотаний на крайніх, уже не потрібен, бо довжина мотузки дає змогу дотягнутися до того, хто впав, просто розв’язавши решту учасників. А найголовніше — втримати одного втрьох, вчотирьох чи вп’ятьох не становить жодної складності, відповідно, безпека зростає.

Скільки в цьому випадку можна вв’язати в мотузку людей? В принципі, чим більше, тим краще — гуртом і батька бити легше. З одним серйозним обмеженням. Якщо ми вв’яжемо, наприклад, 20 осіб, то всі опиняться на відстані приблизно 2 метри, і з великою ймовірністю в тріщину може провалитися не одна людина, а одразу кілька. Тому мінімальна відстань між людьми в таких в’язках визначатиметься районом. Наприклад, на Памірі вона буде більшою, ніж на Кавказі, бо льодовики масштабніші, а тріщини ширші.
У середньому, наприклад, для Кавказу більше 6–7 людей на одній мотузці я б не рекомендував, відповідно, з відстанню приблизно 7–8 метрів між учасниками.
Техніка роботи має виключати провиси мотузки під час руху. Це дуже важливо, адже зайвий провис — це зайві метри польоту в тріщину, сильний ривок, менше шансів утримати.
Підсумовуючи, перелічимо основні правила:
– відстань максимально можлива, залежить від кількості людей
– якщо зв’язка двійка або трійка — на крайніх запас мотузки, більший за відстань між людьми (або мати ще один шнурок).
– вузли за ситуацією
– учасники повинні мати підготовлену систему для витягування напарника, повинні знати (!!!!), що робити при падінні напарника, постійно (!!!) освіжати в пам’яті та на заняттях навички (а не просто в книжці про це читати).

Якщо останній пункт не виконується, усі попередні, на жаль, не потрібні. Тому що нам робити, якщо людина не тренована? Варіантів кілька в порядку переваги.
– гнати поганою мітлою із закритого льодовика.
– ставити її в довгу (більше 4 людей) в’язку. Позиція — далі ніж друга, але не остання.
– ставити її в зв’язку з дуже досвідченою людиною, де досвідчена людина йде другою й підказує недосвідченій шлях. Варіант не дуже, але з погляду мінімізації ризиків, якщо вже так потрапили, — може підійти.
– зав’язати на мотузці вузли типу центрального провідника для підвищення тертя, іти досвідченому першим, сподіватися на те, що при падінні його втримає просто вага й тертя — а вилізе він сам. Постійно стежити за провисом мотузки!!! Най неприємніша історія.

2) Простий льодовий рельєф.
Основною небезпекою є переоцінка рівня особистої техніки та зрив. До того ж, зрив другого на такому рельєфі часто призводить і до зриву лідера, оскільки тертя мотузки об рельєф практично відсутнє. Для забезпечення безпеки в такому разі нам потрібні проміжні точки страхування — льодобури або льодові провушини.
Глибокі зриви небезпечні завжди, і хоч на льоду зазвичай немає виступів, об які можна вдаритися, але присутня інша небезпека. Якщо кішка після набору швидкості зачепиться за лід — перелом і розрив зв’язок практично гарантований. Про це треба пам’ятати під час вибору відстані між точками страхування.
Точок страхування має бути не менше двох у кожен момент між двома учасниками, тобто відстань не менше 12–15 м. Розтягуватися на всю мотузку, втім, теж не варто, бо втрачається перевага одночасного руху. Так само як і під час руху закритим льодовиком, будь-який провис мотузки дуже небезпечний!
Щоб зробити рух безпечнішим, можна на точки страхування вішати пристрої типу Tiblock або Duck. У цьому разі зрив другого не призводить до зриву лідера, і загалом безпека підвищується.

Усе сказане вище стосується досить підготовлених учасників. Що ж робити, якщо один з учасників захворів, травмований або просто вкрай недосвідчений? У таку ситуацію гіди потрапляють щодня на роботі, інструктори — час від часу. Які в цьому разі є варіанти?
– гнати поганою мітлою. Варіант не завжди здійсненний.
– почергове пересування або поручні. Варіант безпечний, але повільніший — а швидкість це такий самий елемент безпеки, як і грамотне страхування чи вміння робити поліспасти.
– коротка мотузка. Цей метод не можна плутати зі звичайним одночасним рухом, хоч він і схожий. В англомовній практиці його іноді називають confidence rope — мотузка довіри.
Основне завдання при цій техніці — не втримати зрив, а не дати йому статися. Мотузка постійно напівнатягнута, і в той момент, коли недосвідчений партнер, наприклад, тільки починає втрачати рівновагу — йому одразу допомагають натягом мотузки. При цьому, щоб була можливість зреагувати, відстань між партнерами має бути мінімальною — максимум кілька метрів. Обов’язковою складовою такої техніки є підтримання постійного контакту, вказівки, куди й як краще поставити ногу тощо, тощо.
По суті, під час виконання такого прийому всі гарантії безпеки полягають у навичках і досвіді гіда/досвідченого напарника. Така техніка вимагає постійного тренування, але дає змогу швидко й досить безпечно (за статистикою) проводити недосвідчених або травмованих учасників нескладним рельєфом. Як я вже писав вище, швидкість — важливий чинник безпеки.
Ще одне важливе обмеження — кількість учасників. Один гід може таким чином працювати з одним, максимум — із двома (у разі дуже простого рельєфу). Усе інше цілком виходить за межі безпеки.

3) Простий скельний рельєф.
Основна небезпека в цьому випадку — зрив будь-кого з учасників. Оскільки одночасний рух передбачає низьку складність, зрив здебільшого супроводжуватиметься численними ударами об рельєф, і часто людина отримує серйозні травми, навіть не встигнувши навантажити страхувальну мотузку.
Страхування в цьому випадку забезпечують як проміжні точки страхування, так і страхування за скельні виступи на гребні. Дуже часто страхування за скельні виступи більш ніж достатньо, і проміжні точки навіть не потрібні. Важливо, щоб усі учасники в’язки мали навички страхування за природний рельєф. Дуже часта помилка полягає в тому, що ми вважаємо саму наявність мотузки вже достатньою гарантією безпеки, а це небезпечна омана.
Обов’язково потрібно пам’ятати, що на скелях ділянки часто нерівномірні за складністю, і ми легко стикаємося з невеликими трохи складнішими уступами. На цих ділянках партнери обов’язково повинні підстраховувати один одного через точки або через рельєф — тобто в реальності завжди присутня певна комбінація одночасного й почергового руху (в англомовній практиці це має назву micro-pitching).
Через такий не завжди рівномірний рух дуже важлива робота з мотузкою та постійне страхування партнерів через рельєф. Найчастіші помилки — надто велика відстань між учасниками, постійне пересування з кільцями слабини в руці, а також втрата комунікації. Потрібно розуміти, що одночасний рух на відстані, скажімо, 50 метрів — це фікція страхування, бо воно не може врятувати від тривалого падіння. Глибокі зриви на рельєфі третьої категорії зазвичай призводять до жахливих травм, на жаль. Не треба себе обманювати.

Таким чином, під час одночасного руху скельним рельєфом можна виділити такі правила:
– між двома напарниками має бути або точка страхування, або перегин із достатнім тертям (а краще й те, й інше)
– між учасниками обов’язково (!!!) має бути голосовий і візуальний контакт.
– відстань між учасниками обирається залежно від рельєфу, але через необхідність комунікації здебільшого не більше 15–20 м, а частіше 10–15. (також, що немаловажно, довга мотузка має тенденцію скидати каміння на простому рельєфі).
– відпрацьовані (!!!) навички страхування за виступи.

Як і у випадку з тріщинами, відсутність навичок страхування в усіх без винятку випадках робить одночасний рух доволі небезпечним заняттям. Люди продовжують думати, що раз вони зв’язані мотузкою, цього вже досить для безпеки — але це небезпечна ілюзія.

Знову ж таки, як і на льоду, у разі недосвідчених учасників у нас є варіант роботи на короткій мотузці. Техніка дуже схожа — гід має перебувати вище по схилу, постійно стежити за своєю позицією (вона має бути стійкою), комунікувати з учасником. Під час підходу до уступу (трохи складнішої ділянки) гід зупиняє учасника в зручному й безпечному місці, скидає слабину або кілька кілець мотузки, пролазить ділянку, вибирає перегин або ставить точку й продовжує страхувати учасника — точно такий самий micro-pitching, тільки у виконанні одного гіда. Таким чином, ми чергуємо коротку мотузку та почергове пересування.
Підкреслю різницю короткої мотузки з класичним одночасним рухом — у цьому випадку між гідом і учасником може не бути жодної точки чи перегину. Безпека забезпечується навичками лідера та знанням маршруту. Перевага такого методу — швидкість пересування.

4) Простий сніговий рельєф
Найбільша відмінність снігового рельєфу в тому, що на ньому дуже складно організувати надійну точку страхування. Усі точки, які ми можемо зробити швидко (ми ж пам’ятаємо про важливість швидкості, так?), на снігу не витримають більше 100–200 кг. Відповідно, і зриви такі точки не втримають навіть на сучасних динамічних мотузках. Тому на снігу навіть під час почергового руху нам необхідно пам’ятати про техніку протравлювання, незаслужено забуту, — і в разі зриву протравлювати до третини мотузки, залежно від глибини падіння. У разі ж одночасного руху ми можемо розраховувати тільки на техніку самозатримання партнера.
Наявність зв’язувальної мотузки в таких випадках часто викликає дискусію, оскільки велика ймовірність зірвати напарника. Виходячи з власного досвіду, я в більшості випадків обстоюю наявність зв’язувальної мотузки навіть на сніговому схилі, але питання, справді, потребує докладнішого обговорення й дещо виходить за межі статті.
Знову ж таки, за недосвідченості одного з учасників на допомогу приходить техніка короткої мотузки. На снігу техніка практично не змінюється й дає змогу швидко проходити протяжні схили навіть із недосвідченими напарниками.
Не буде зайвим ще раз проговорити обмеження такої техніки:
На снігу, залежно від стану, — не більше 30 град., співвідношення гід/клієнт 1:1, 1:2 на простому рельєфі.
На льоду — не більше 25 град., співвідношення гід/клієнт 1:1, 1:2 у рідкісних випадках.
На скелях — орієнтовно до III категорії, співвідношення гід/клієнт 1:1, 1:2 на простому рельєфі.

Підбиваючи певний підсумок.

1. Не можна плутати техніку короткої мотузки, одночасний рух зв’язки та пересування закритим льодовиком. Різні умови, різні небезпеки. Ми не можемо керувати ризиками — але мусимо їх мінімізувати, обираючи методи й інструментарій залежно від кожної конкретної ситуації.
2. Іноді, особливо в добре освоєних районах, об’єктивні небезпеки гір менш значущі за психологічні проблеми. Так, наприклад, у багатьох місцях в Альпах гіди, які добре знають район, можуть жертвувати правильною технікою на закритому льодовику на користь постійного контролю клієнта. Це не завжди має слугувати прикладом для наслідування — усі можуть помилятися, а навіщо нам розплачуватися за чужі помилки?
3. Як бездумне заперечення, так і сліпе наслідування можуть бути вкрай небезпечними. Наприклад, коротка мотузка — чудова техніка, але ви повинні знати, розуміти всі деталі та мати великий практичний досвід. Аналогічно, витягування з тріщини — нескладне, але є величезна кількість практичних деталей, про які ви не прочитаєте в книжках. Практика, розуміння й усвідомленість — наші найнадійніші союзники.
4. Неграмотних людей ми можемо зустріти в усіх гірських районах, усіх національностей, одягнених у будь-який одяг — від Арктерікса до брезентухи. Можна лише намагатися судити не за мовою чи кольором куртки, а за адекватністю поведінки.